Аджика

       Жила була гостра аджика. Вона була на стільки гострою, що вже кілька років стояла в кухні на поличці в темряві. В неї було багато часу подумати над тим, чому інші продукти на кухні так швидко були з'їдені, а на неї ніхто не звертав увагу. Аджиці здавалось, що її ніхто не любить і що вона гірша за інших. Гостра і нікому не потрібна. Ночами аджика тихо плакала на кухні, а вдень прикидалась сильною і твердою скляною банкою, яка не нічого не чує і не вміє ні що реагувати. Одного дня поруч з аджикою поставили іншу, менш гостру. Вона зраділа, що її самотність закінчилась. Але не минуло й доби, як нову сусідку відкрили і з'їли з смаженим м'ясом. Тоді терпець баночки увірвався. Вона вирішила надути на собі згори кришечку. Тоді її викинуть на смітник і вона, можливо, знайде там нових друзів. Таких же нікому не потрібних і самотніх. Вона чула багато легенд про смітник. І вірила, що він принесе їй справжнє щастя. І як це часто буває, в момент найбільшого відчаю, в гості до господарів аджики зайшов їх старий друг. Він був з далекої Індії, шкіра його була темною і він не їв м'яса, але дуже любив все гостре.
- Ми тримали цю аджику спеціально для тебе. Лише ти можеш їсти таке гостре. Смачного.
Тепла рука відкрила кришку на банці і вилила аджику до своєї тарілки.
Кожна баночка на кухні мріє лише про одне, скоріше б виконати свою місію, бути відкритою і швидко з'їденою. Принести вдячність своїм смаком і посмішку. Так і сталось з гострою баночкою аджики. А що могло б бути, якби вона здалась і не дочекалась?